Захист прав людей з особливими потребами

На перший погляд, в Україні досить розвинута законодавча база для захисту прав людей з особливими потребами. Однак низка положень законів «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про реабілітацію інвалідів в Україні» залишаються суто декларативними, а різноманітні державні програми соціального захисту інвалідів не реалізуються повною мірою.

В Україні вкрай гостро стоїть питання комплексного соціального захисту людей з інвалідністю. Значна частина їхніх соціальних гарантій не забезпечується на належному рівні. Згадують про це лише 3 грудня – у Міжнародний день захисту інвалідів.

Разом з тим від нещасного випадку не застрахована жодна людина. Ніхто не планує інвалідності. Захворіти можна раптово, і одна мить відділяє здорову людину й людину з особливими потребами. А надто у сьогоднішній ситуації неоголошеної війни. Про це страшно говорити, але з кожним днем кількість молодих людей, які ще вчора були сповнені сил та енергії, а сьогодні стали інвалідами, зростає. Вони та їхні рідні зіштовхуються з новими для них, жорстокими реаліями: коли розраховувати можна лише на себе.

Справді, з законами, які захищають інтереси людей з особливими потребами, в Україні все гаразд. Проблеми з їх виконанням. За роки незалежності ухвалено цілу низку законів, які визначають основи соціальної захищеності інвалідів, гарантують їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній діяльності, створюють необхідні умови для повноцінного життя.

Проте на ділі, права інвалідів порушуються на кожному кроці, починаючи з права на першочергове забезпечення житлом і завершуючи медикаментами та оздоровленням. Лише кожен четвертий інвалід має змогу отримати в органах управління праці та соціального захисту путівку на санаторно-курортне лікування.

Досі невирішеним залишається питання доступу таких людей до житла та об’єктів громадського призначення, комунального транспорту, пішохідних переходів. Поширеною є ситуація, коли вистраждавши своє законне право на санаторно-курортне лікування, інваліди банально не можуть доїхати до місця призначення.

Ще одна проблема, мабуть, найголовніша – працевлаштування. На сьогодні в Україні налічується майже 2,5 млн. осіб з інвалідністю, однак працевлаштованими є лише третина з них. Причина – недостатність спеціалізованих і відсутність надомних робочих місць, невідповідність між заявленими вакансіями та станом здоров’я і кваліфікацією інвалідів.

«Якщо роботодавці та чиновники хоча би дотримувалися законодавства щодо людей з особливими потребами – ситуація була би значно кращою. Багато інвалідів прекрасно справляються зі своїми обов’язками і можуть на рівних конкурувати зі здоровими людьми, а певні незручності легко подолати завдяки правильній організації праці. Ставлення до інвалідів – це лакмусовий папірець соціально орієнтованого, цивілізованого суспільства. Адже ніхто не може бути впевненим у завтрашньому дні в соціумі, де діють «закони джунглів» і відсутній соціальний захист. Наша профспілка ставить своїм завданням захист прав інвалідів: як на рівні юридичної консультації, так і безпосереднього представництва їхніх інтересів перед роботодавцем», — заявив голова «Трудової солідарності» Віталій Махинько.

Держава фактично не контролює створення на підприємствах, установах та організаціях необхідної кількості робочих місць для людей з особливими потребами. Непоодинокі випадки ухиляння роботодавців від сплати адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць, а також необґрунтовані відмови у прийняті на роботу інвалідів. Такі випадки часто залишаються поза увагою з боку контролюючих органів.

Поряд з цим підприємства зобов’язані працевлаштовувати громадян, які потребують соціального захисту, на заброньовані робочі місця за направленням державної служби зайнятості, і про прийняте рішення у триденний строк повідомити центр зайнятості. У разі відмови у працевлаштуванні осіб даної категорії населення підприємства повідомляють про це службу зайнятості з викладенням мотивів відмови у прийнятті на роботу.

У разі відмови у працевлаштуванні громадян, які потребують соціального захисту, у межах встановленої броні за кожну таку відмову відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України «Про зайнятість населення» державна служба зайнятості стягує з підприємства штраф у розмірі чотирьох мінімальних заробітних плат. Адже згідно ст.38 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» до заходів професійної реабілітації відносяться і заходи із забезпечення зайнятості, експертизи професійних здібностей, профорієнтації та професійної підготовки, раціонального працевлаштування тощо.

Людям із особливими потребами необхідно пам’ятати, що висновок про нездатність до трудової діяльності внаслідок інвалідності готується виключно за згодою інваліда (крім випадків, коли інваліда визнано недієздатним). У разі, коли людина попри вади здоров’я готова і хоче працювати, їй потрібно зареєструватися та звернутися за сприянням у працевлаштуванні до державної служби зайнятості за місцем проживання. У разі відсутності професійної освіти або роботи за наявною професією (спеціальністю) людям з інвалідністю надається можливість пройти навчання за актуальними професіями у складі груп, сформованих центром зайнятості.

Важливо аби одночасно з регуляторними заходами, держава остаточно розвіяла соціальний міф щодо низької ефективності праці громадян з особливими потребами. На жаль, органи влади у своїй роботі активно застосовують принцип «перекладання відповідальності». Відтак, ніхто з них особливо не бажає нарешті виконати свої зобов’язання та забезпечити гідну соціальну підтримку інвалідів. Найкращим захистом у такому випадку буде знання своїх прав і механізмів їх реалізації.

Олена Шевчишина

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий